Велика гуманітарна підміна, або чому Сартр, Фуко та Дерріда не є філософами

Подивімося правді в очі: чим насправді займалися представники екзистенціалізму, структуралізму та постструктуралізму? Якщо зняти з їхніх книжок маркетингову етикетку «філософія», під нею виявиться цілком конкретний набір суміжних гуманітарних жанрів – від художньої прози до історії інституцій.

У чому проблема визнати, що екзистенціалізм Сартра – це просто художня література та популярна описова психологія? Людина пише романи, п’єси й велетенські томи про відчуження, нудоту, погляд Іншого та екзистенційний вибір. Чудово, це драматургія людських переживань, це белетристика, розтягнута до розмірів псевдонаукового трактату. Але де тут розв’язання філософських проблем? Описувати те, як індивід почувається покинутим у абсурдному світі – це робота романіста або психотерапевта, а не фахівця з метафізики чи теорії пізнання.

А чим займалися Ролан Барт і Жак Дерріда? Це класична літературна критика і філологічна герменевтика, доведена до стадії одержимості текстом. Вони беруть літературний твір, розбирають його на тропи, шукають приховані бінарні опозиції, бавляться з етимологією та проголошують, що поза текстом нічого немає. Це може бути скільки завгодно дотепним філологічним вправлянням для кафедр порівняльного літературознавства, але називати деконструкцію літературних метафор фундаментальною філософією – це інтелектуальне шахрайство.

Те саме стосується Мішеля Фуко чи Жіля Дельоза. Фуко – це специфічний історик ідей, архівіст і соціолог влади, який досліджував генеалогію тюрем, клінік, сексуальності та дисциплінарних практик. Це нормальна, місцями дуже прониклива історична соціологія. Дельоз – це взагалі генератор концептуальної поезії у прозі, де терміни змінюють значення на кожній сторінці заради естетичного ефекту. Навіщо тягнути соціологію, психологію та літературну критику в чужий цех, видаючи їх за вершину філософської думки?

Звісно, зараз обов’язково вигулькне обурений гуманітарій і скаже: «Ой, як же так, та їх же читає весь світ! У кожній книгарні вони стоять у розділі філософії!»

І що з того? У книгарнях поруч із науково-популярною фізикою часто ставлять езотерику, астрологію і книжки про чакри – це не робить астрологів астрофізиками. Віра в те, що Дерріда, Барт чи Дельоз є великими філософами – це класична, масова помилка людей без профільної філософської освіти. Людина з вулиці, журналіст або студент суміжної спеціальності судить про філософію за тим, що голосно звучить у медіа, у мистецьких тусовках або в літературних додатках до газет. А там люблять яскраві метафори, радикальні політичні гасла й туманні афоризми, в яких кожен може побачити щось своє.

Проте якщо ви зайдете всередину професійної цехової спільноти – до людей, які реально мають фаховий ступінь, працюють у провідних університетах і займаються філософією як науковою роботою, – картина виявиться зовсім іншою. Близько половини професійних дипломованих філософів у світі абсолютно спокійно поділяють цей скепсис і не вважають постструктуралістський чи екзистенціалістський канон справжньою філософією. Більше того: у топових департаментах англосаксонського світу ці прізвища якщо й згадують, то хіба що на факультетах французької словесності, культурології чи гендерних студій.

Чому? Бо коли професійний філософ відкриває текст, він шукає там чітку тезу, формалізовану структуру аргументу і мову, яка прояснює думку, а не маскує її відсутність. Коли ж замість аргументації йому вивалюють сотні сторінок навмисно затемненої риторики, яку неможливо ні верифікувати, ні спростувати, бо автор сам не здатен переказати власну думку простою мовою – для фахівця це діагноз. Це не глибина думки, це імітація глибини через стилістичну непрозорість.

Хтось запитає: «Якщо ти не вважаєш їх філософами, чому ж у публічних дискусіях ти сам називаєш їхні концепції "континентальною філософією" чи "французькою філософією ХХ століття"?»

Відповідь елементарна: це питання звичайної комунікативної прагматики. Коли ти розмовляєш із широкою аудиторією, ти змушений користуватися загальноприйнятою мовною конвенцією просто для того, щоб співрозмовники розуміли, про який корпус текстів ідеться. Мова взагалі рясніє умовними ярликами: ми кажемо «морська свинка», хоча вона не морська і не свинка; ми кажемо «схід сонця», хоча чудово знаємо, що це Земля обертається навколо світила. Використовувати звичну для масового слухача термінологію – це просто спосіб не перетворювати кожне речення на термінологічну сварку.

Але прагматична поступка у словах не скасовує суті справи. Академічна чесність вимагає пам’ятати, що за цим зручним побутовим ярликом ховається зовсім інший вид інтелектуальної діяльності:

Справжня ж філософія – це принципово інша дисципліна. Вона починається там, де закінчується літературне красномовство і вступає в силу безжальна строгість логічного аналізу. Можна скільки завгодно захоплюватися естетикою французьких інтелектуалів минулого століття, але плутати художню критику чи соціологічну публіцистику з філософією – це свідомо погоджуватися на підміну понять.